Хто викладає у школі Майбутні?
Запитали викладачів нашої старшої школи, як вони обирають теми для своїх карт знань, що вважають найважливішими у роботі зі старшокласниками і якими бачать своїх учнів на виході зі школи?
Тимур Демчук
Керівник напрямку корпоративних програм в Києво-Могилянській бізнес-школі, випускник Могилянки (політологія), засновник п’яти бізнес-проєктів, два з яких продовжують діяти. Розробляє стратегічні, соціально-політичні ігри. Викладає в Майбутні політикознавство.
Обираючи теми курсів, я дотримуюся балансу між цікавим і корисним. З 9–10 класами ми говоримо про простіші речі практичного спрямування: як взагалі діє держава? Які державні органи існують? Чого від них можна очікувати, а чого ні? Які взаємозв’язки, які можливості є — і в громадян, і в державних органів. Це потрібно, аби сформувалося розуміння, що ми живемо в державі і є невід’ємною частиною цієї системи. Тому нам важливо зрозуміти, як вона працює і хто на що впливає. Це така перша частина.
По-друге, кожного тижня присвячуємо частину заняття розгляду поточної ситуації й останнім новинам. Пробуємо проводити лінки між подіями й розуміти взаємозв’язки — які причини і передумови події, які її наслідки можливі? Пробуємо одразу в аудиторії прогнозувати. І класно, що за пару місяців можемо побачити — так і сталося, або відбулось щось інакше? Чому? Це дозволяє тримати руку на пульсі політичних подій і прищеплює звичку цікавитися новинами, а це, мені здається, непогана риса громадянина: цікавитися тим, що відбувається довкола. Але цікавитися не як обиватель, що заворожений подіями на рівні фактажу, а якраз дивитися трохи ширше. Чому подія сталася? Які причини? І які наслідки?
Пізніше, в 11 класі, пробуємо заглибитися на рівень глибше — в історію ідей. Намагаємося зрозуміти походження та первинний сенс таких понятть, як «держава», «ідеологія», «республіка», «монархія» і так далі. Це дозволяє нам краще орієнтуватися в ширших системах. І, відповідно, якісніше робити власні висновки, коли політики пропонують нові ідеї — бо ми хоча б розуміємо, яка палітра цих ідей. Коли заходимо в такі теми, у студентів і більш глибокі запити з’являються. Так, виник запит на курс політичних ідеологій. Ми не можемо розглянути усі ідеології в межах стандартного курсу, бо це занадто сильно фокусує на абстракції. Але якщо частина групи хоче у цьому (чи будь-якому іншому) питанні розібратися, ми це робимо, звісно.
Коли виникає інтерес до будь-якої теми, пробую показати, що вона не існує в вакуумі. Кожна з політичних ідеологій відшліфувалася в боротьбі з іншими, тож для глибокого розуміння теми потрібно пройти всі основні ідеології. Нам важливо побачити, як ідеології вплинули одна на одну, які обмеження і недоліки кожної з них? Чому ми не можемо побудувати ідеальний світ на базі лише однієї ідеї?
Ще одним елементом навчання в старших класах є розбір практичних класних кейсів інших країн. Наприклад, у якійсь країні відбулися (чи не відбулися) реформи і ми розбираємо цей процес, а ще накладаємо його на ситуацію в нашій країні. Якщо ми частково використаємо досвід Венесуели, Естонії, Ботсвани, Німеччини — що у нас може спрацювати? Чому?
Такий досвід дозволяє більш усвідомлено підходити до обіцянок, які пропонують політики. Дає зрозуміти, чому ми навряд можемо довіряти тим, хто пропонує «зробити як у Швейцарії» копіпастом. Бо розуміємо, що у кожної країни є свої політичні, історичні, філософські передумови, чому вона стала такою, як зараз.
В ідеалі, людина, яка виходить з нашої школи, готова жити політичним життям як громадянин.
Олена Соляник
Наукова співробітниця в генетичній лабораторії «DIAGEN», займається паразитологією, методами ДНК-діагностики. Читає лекції для лікарів і веде олімпіадну групу з експериментальної біології у Київському Палаці дітей та юнацтва. В Майбутні викладає біологію та хімію.
Я хочу, щоб на виході зі школи мої студенти мали за плечима не стільки біологічний фактаж, скільки могли оперувати своїми знаннями та знали, як шукати ті, яких бракує. Мали внутрішню біологічну логіку, щоб відрізняти науку від псевдонауки, аби не вестися на популярні, але не доведені речі. Аби у повсякденних ситуаціях вони могли зорієнтуватися, де знайти інформацію і як її обробити.
Теми обираємо разом з переліку тих, які є в моїй карті знань, але це не означає, що я закрита до чогось нового. Коли мені підкидають новий виклик, мені цікаво, як я з ним можу впоратися. Наприклад, я не збиралася давати фармацевтику в чистому вигляді, але завдяки питанням студентів, у нас вийшов окремий міні-курс на цю тему. І за кількостю питань, я бачу, що ця тема їх реально цікавить.
Віктор Мельников
Керівник навчальної частини у фізмат онлайн-школі Kebeta.school, випускник факультету кібернетики КНУ. Не поділяє людей на «технарів» та «гуманітаріїв», захоплюється вокалом та грою на укулеле, цінує досвід психологічних ретритів. В Майбутні викладає математику.
Теми з математики ми можемо поділити на кілька рівнів. Перший — теми, які бажано знати більшості людей. Це практичні штуки: вміння рахувати, множити, вираховувати відсотки — базові математичні знання.
Далі йдуть речі, які корисні: вміти зчитувати інформацію, яка подається математично, просторова уява, елементи теорії ймовірності.
Корисно вміти читати інформацію, яка подається математично, наприклад, у вигляді графіку — розуміти, що застосовували, щоб графік побудувати, і як тобою можуть маніпулювати за допомогою даних. У нас в Майбутні це входить в блок статистики. Вивчаємо, що таке середнє арифметичне, медіана і як можна маніпулювати на цих показниках, що таке кореляція і чому кореляція ще не означає причинно-наслідкового зв’язку. Дивимося статті з новин, в яких написано «вчені знайшли це», хоча насправді у статті йдеться лише про кореляцію, а до причин ще треба докопатися.
Просторова уява теж стосується речей, які вважають корисними. Вміння уявити, з яких геометричних фігур, наприклад, складається будинок, як на мене, знадобиться. У нас є заняття, коли ми вивчаємо стереометрію як таку — фігури та що з ними можна робити. Не так очевидно корисно, як рахувати гроші, але зрозуміло, для чого це потрібно.
До цього ж блоку я б ще відніс елементи теорії ігор. Тобто ті речі, в яких математика може зробити нашу картину світу трохи більш реальною і допомагає робити більш зважені висновки. На одному з занять, наприклад, ми працюємо з умовною ймовірністю — цьогоріч вираховували, яка ймовірність того, що ти дійсно хворий, якщо маєш позитивний тест на ковід?
Але, насправді, тих речей, які практичні-практичні та потрібні кожному, не так багато. Тож, коли ми говоримо про вибір тем, мені здається важливішим не те, що я хочу, а що учні хочуть самі. Іноді цей вибір мене навіть дивує — цьогоріч вони вибрали функції, хоч цю тему рідко обирають зазвичай, бо дуже вже нагадує «шкільну» математику. Але ми кілька занять добре над цим попрацювали. Почали з простого — лінійної функції. За допомогою неї визначали, що краще для різних професій: заплатити за навчання в університеті й отримувати більшу зарплатню згодом чи одразу піти працювати й отримувати якийсь дохід одразу? Вирахували, через який період люди з різними професіями компенсують витрати на своє навчання. Квадратичну функцію проходили на кейсі двох фармацевтичних компаній — рахували, яку ціну на товар фармкомпаніям поставити, щоб отримати максимальний прибуток.
Стандартна шкільна програма не інтегрується в наш курс, але щороку в 11 класі проходимо повний курс шкільної математики з тими, кому вона потрібна для вступу. Тож окремі теми, по типу тригонометрії, проходимо лише з тими, хто готується до ЗНО. До речі пам’ятаю, як в одному підручнику прочитав у самих авторів, що єдині, кому потрібна тригонометрія — це викладачі тригонометрії. Щось у цьому є :) Це не зовсім правда, але, дійсно, тригонометрія — це більш абстрактна сфера, потрібна для більш спеціалізованих професії, точно не історія звичайних уроків. Хоча наприкінці минулого року в 10 класі мені сказали: «Хочемо шкільну математику». Тоді нема питань, пішли розв’язувати. Якщо це цікаво, чому б ні?
Єгор Незабитовський
Кандидат наук, захистив дисертацію за спеціальністю логіка. Колекціонує вінілові платівки та рецепти різних культур світу.
Куратор старшої школи, його клас жартома називає Єгора «мать». Викладає логіку, філософію, історію музики та кулінарію.
І у філософії, і у формальної логіки, як на мене, головна задача — навчитися оперувати абстрактними поняттями, адже у житті часом нам потрібно виходити на більш абстрактні рівні мислення. Наприклад, коли зіштовхуємося з такими поняттями, як «любов», «розум», «страх», «мислення», «час» тощо. І хоч ми не дуже розуміємо, що це таке, намагаємося якось для себе ці поняття пояснити і за допомогою своїх пояснень малювати свою картинку світу.
Ми на заняттях розбираємося з цими поняттям, от для прикладу — час. Що таке час за межами фізики? Ми звикли ставитися до часу як до величини, яку можна виміряти, але на заняттях приходимо до того, що є ідея часу і вона тісно пов’язана з історією й історичним процесом, який вибудовується від людини. І тут ми природним чином виходимо на потребу розібратися з тим, що таке історичним процес? Як люди відчувають час і як по-різному до нього ставилися протягом історії? Так, виходимо на концепти циклічності, лінійність часу, чому ми вважаємо час зараз лінійним чи навпаки не вважаємо? І через такі питання ми також зіштовхуємося з різними точками зору щодо абстрактних понять — релігійним, філософським, історичним підходами. Тобто намагаємося вийти за межі свого суб’єктивного погляду та мислити трохи об’єктивніше.
Мене на заняттях часто питали: «А навіщо потрібні різні філософські концепції?». Їх реально хвилювало, що філософські концепції ніби ні на чому не побудовані, вони як річ-в-собі. Ми ж не можемо знайти для них доказів з реального світу, не можемо провести експеримент з категоричним імперативом, як на уроці хімії? І я завжди питаю: «А ви як думаєте?». Наприкінці курсу зробили висновок, що плюралізм філософських ідей дозволяє шукати відповіді на ті питання, на які наука не може відповісти. В чому сенс нашого життя? Чому ми любимо? Чому ми хочемо бути щасливими? Ми можемо, звісно, пояснювати ці категорії і з позиції біології, ту ж тему «щастя», але тут мені йдеться про щастя як про благо, кінцеву мету існування людства.
На логіці робимо схожі операції — тобто працюємо з абстракціями — але на цей курс ходять ті, яким ближчий більш науковий підхід (називаю його природничо-точняковим), бо на логіці ми оперуємо конкретними величинами і працюємо із зв’язками між ними. Якщо на філософії ми прокачуємо ерудицію, термінологію та смисли, то на логіці качаємо наш мозок як на математиці.
Для мене стало шоком, що старшокласники самі захотіли чисто формальну логіку. Запит виник на математиці, клас хотів хардкорних тем, потім на обіді заговорив про логіку, ще кілька людей почули про цн, сказали: «О! цікаво!». На рефлексії запропонував спробувати пару заняття і пішло-поїхало. Групі дійсно цікаво працювати з формулами, студенти кайфують від того, що реальність можна перевести у чітки структури з чіткими закономірностями. Загалом вони працюють з теоріями, які вивчають десь наприкінці першого курсу філософського факультету. І, до речі, у них виходить дуже круто. На тесті запропонував їм три формули, на це мені сказали: «Ну Єгор, ми хочемо хардкору». Додав задачі з зірочкою.
Якщо філософія — це про максимальний плюралізм, то логіка — про пошук точних шляхів руху нашої думки.
Леонід Горобець
Доктор біологічних наук, зооархеолог. Спеціалізується на птахах, працює в Національному науково-природничому музеї. Призер наукового слему, автор науково-популярних книжок та пабліку Стромата. В Майбутні викладає географію.
Є 12 основних тем, якими ми рухаємося з фізичної географії — лікбез, демографія, клімат, ресурси тощо. Є окрема тема небезпеки в подорожах — землетруси, паводки, вулкани: де вони є, де їх немає і що з ними робити. Ми розглядаємо, як усе пов’язано в одну систему. Не просто розбираємо окремішньо, наприклад, Північно-Атлантичне коливання чи Ель-Ніньйо Тихого Океану, а як вони взаємопов’язані та впливають на Україну? Наприклад, обговорюємо на занятті, що це літо якесь холодне, а в 2019 було спекотне. І далі розбираємося, що в 2019 році було Ель-Ніньйо, тому у нас було спекотно. Розглядаємо, як кліматичні зміни в Перу, наприклад, пов’язані з потеплінням в Україні. І це складається в цілісну картинку.
Я не художник, але вмію малювати. Мої роботи не є мистецтвом, хоч інколи на них знаходиться покупець. Мені вдається за допомогою пера і туші відтворювати об’єкти навколишнього світу: тварин, рослин. Спеціально ніде не вчився, просто малював на нудних парах в школі та університеті (їх було багато, тому малював часто). Це вміння корисне в науковій роботі, в популяризації науки та у викладанні.
Сімон Радченко
Аспірант, археолог та геоінформатик, літературознавець. Організатор просторів для взаємодії з культурною спадщиною, зокрема у «Новій Археологічній Школі». В Майбутні викладає зарубіжну літературу та історію музики.
Усі студенти різні й у кожного свої запити. З кимось потрібно дійти до точки, щоб ми взагалі щось читали, з кимось — щоб ми взаємодіяли з хорошим якісним текстом.
Починаємо з текстів, які студенти самі пропонують. Тобто спершу ми разом читаємо детективи, різні «Хроніки Нарнії», і старшокласники швидко розуміють: чим простіша механіка твору, тим менше ми маємо, про що говорити. І якщо хочемо, щоб заняття були цікавими, треба читати складні тексти. Об’ємніше обговорення відбудеться тоді, коли візьмемо щось культурно значиме. Після такого досвіду уже мене просять сформувати пул текстів, з яких можна обрати. Наприклад, кажуть: «Нас цікавить література ХХ століття», — і я накидую мільйон варіантів, з яких можна обрати.
Мені ж у літературі найцікавіше говорити про культурні процеси. Як література віддзеркалює те, що відбувається з людством, як вона змінюється та розвивається і за якими законами це відбувається? Цікаво зі студентами зрозуміти цілісну картинку літературного процесу як такого. Як це працює на парах? Ми обираємо текст, який групі буде цікаво прочитати, і розглядаємо його на двох рівнях: що він нам може дати з точки зору вічності, тобто морально-етичних тем, які нас хвилюють; і з точки зору місця цього тексту у світовому контексті та процесі. І коли таких текстів, як фрагментів мозаїки, набирається вагома кількість, ми з них формуємо спільну картину. Реально програми 2–3 років достатньо, щоб дати системне бачення. Починаємо з ХХ століття зазвичай, бо так студенти розуміють «навіщо це? як ми сюди прийшли?». І головне, вони мене постійно зіштовхують з новими текстами та ідеями, про які я раніше не думав, тож мені доводиться ці тексти для занять розколювати.
На останньому уроці цього року ціле заняття говорили про те, які тексти найбільш цікаво було обговорювати і побачили, що однозначно краще запам’ятовуються ті уроки, на яких ми експерементували з формою. Перед розбором «Метілі» Сорокіна ми з Єгором (Єгор Незабитовський, викладач філософії) запрягли об’єктно-орієнтовану онтологію. «Гамлета» Шекспіра розбирали англійською, розбиралися із структурністю поезії та зі структурою перекладу як такого — і те, і інше було складним та цікавим. Ближче до кінця року читали «Розенкранц і Гільденстерн мертві» (трагікомедія Тома Стоппарда) і я попросив групу провести урок мені. Дав завдання: «Що мені варто дізнатися про цей текст, щоб зрозуміти культурний контекст?». Почув, як вони уже самі аналізують, як показують цілісну картинку.
Історія музики у такому підході нічим не відрізняється. Починаємо з ХХ століття, моя стихія — історія року, контркультурної музики, і це теж система та частина культурного процесу. Тож ми можемо цей процес реконструювати, прослідкувати, за якими законами він розвивається. Просто разом з обговоренням ще слухаємо музику. Тут в учасників кафедри немає такої свободи вибору творів, бо вони банально не знають, що обирати. Тож ми йдемо за хронологічною системою. Відкриттям і для них, і для мене на цьому курсі стало, що на такому «неакадемічному» матеріалі ми можемо побачити системний розвиток культурного процесу і розвивати здатність мислити та аналізувати матеріал.
Саша Шевченко
Філологиня, що популяризує українську культуру без присмаку шароварщини і надмірної пафосності. Засновниця онлайн-школи НЕОН-ЗНОшний клуб, щоб допомагати старшокласникам складати ЗНО без стресу. В Майбутні викладає українську мову та літературу.
Мова для мене в першу чергу — це комунікація. Якщо людина вміє усно та письмово адекватно передати свої думки, тоді зможе багато зробити у будь-якій сфері. Бо загуглити апостроф можна, а загуглити, як сказати якусь фразу поки неможливо. Власне, моє бажання і ціль у тому, щоб люди могли усно і письмово себе артикулювати українською.
Якщо мова про літературу, мені важливо, щоб студенти могли розуміти те, що вони читають. Надто художню літературу, з її нашаруванням смислів. Хоч навіть звичайна публіцистична стаття потребує вміння зрозуміти, про що ти взагалі прочитав?
Моїм бажанням також завжди було змінити стереотипи про українську літературу. Хочу, аби людина виходила після 11 класу з Майбутні, знаючи, що на кріпаках українська література не закінчується. І той самий Шевченко цікавий, проблема у тому, що про найцікавіше у стандартній шкільній програмі ми зазвичай не говоримо. На своїх заняттях передусім показую живість і звертаю увагу на контекст.
Часто, коли старшокласники починають читати твір, можуть подумати спершу: «Що за жесть?». Але потім ми розбираємося: «Письменник жив тоді-то, а що у цей час відбувалося в світі? Чому саме така тема була для нього близькою та важливою?». Вмикаються міждисциплінарні зв’язки з історією, політологією, навіть з біологією та психологією — чому людина так себе поводить, що вона обирає і чому? Так складається загальна картинка і виникає розуміння, що в той час у світі було актуально писати про кріпаків, бо це були реалії часу — не міська тематика і Тік Ток, яких не існувало.
З українською літературою краще працює, коли заходиш через теми, а не письменників, бо старшокласники банально не знають, кого можуть обрати. Тому я спершу пропоную загальні теми — «революція», «особистість та соціум» і так далі. А буває, що з’являється інтерес до конкретного періоду, так сталося з Розстріляним відродженням та 20-ми роками ХХ століття. Їм просто була цікава тема й історичний контекст.
Спершу на кафедру з української літератури приходять любителі почитати, але потім поширюються чутки, що щось цікаве на ній відбувається. І студенти підтягуються. Для мене було класним відкриттям цьогоріч, коли дівчинка з 10 класу спонтанно прийшла на заняття кафедри «за компанію» з подругами, а ми читали «Одержиму» Лесі Українки, і після заняття вона мені каже: «Мені так несподівано сподобалося, я ще прийду!». Класно, що виникає бажання читати ці тексти без примусу. І коли з’являється природній інтерес, то й кафедра розширюється природним чином.
Традиційно перші тексти йдуть важко, бо є ризик помилитися з вибором. Потрібний другий-третій захід. Нормально, якщо якийсь текст не заходить, бо кожна книга має свій час та місце. Починаємо зазвичай з малих розмірів, з відчуттям «давайте спробуємо». Беремо маленькі тексти, динамічні, часто модерністські, які запам’ятовуються, і у групи виникає запит читати далі. Коли Валер’яна Підмогильного розбирали, наприклад, почали саме з новел, а не з його відомого роману «Місто». Винниченко дуже захопив новелою «Чудний епізод». А потім ми дісталися до романів: «Саш, а може ми щось більше почитаємо?».
На передостанньому занятті ми свідомо обрали читати «Інститутку» Марко Вовчок — по суті, історію про кріпаків. Але дійшли до цього тексту самі, бо стало цікаво на цю тему поговорити, з усвідомленням контексту. Тому що перед цим були прочитані Андрухович, Жадан, Дереш, цікаві модерністські речі з ХХ століття. Спершу має інтерес з’явитися, а потім можна і Сковороду почитати.
Коли на фінальному занятті року чую: «Шкода, що нічого з Шевченка не встигли взяти», — розумію, що моя задача виконана, бо рано чи пізно вони самі до нього прийдуть. Головне, що уже немає блоку.
Андрій Кобалія
Історик й журналіст. Двигун подкасту школи. Практикує біг та медитацію. History lecturer в Майбутні.
Мені важливо вийти на системне розуміння історичних процесів. У нас в Майбутні є ідея розкривати теми через питання й усі мої курси побудовані на пошуку відповідей на питання «чому?». Щойно ти починаєш думати через «чому?», складаються причинно-наслідкові зв’язки, бо твій мозок хоче знайти відповідь на питання. Саме цього мені дуже бракувало в звичайній академічній освіті в мої університетські роки.
Важливо знати наперед, на яку думку ти хочеш вийти з аудиторією і як саме? Коли є це розуміння, необхідно правильно сформулювати питання для домашки та сформувати кістяк питань до заняття. Коли працюю над темою для курсу знаходжу в ній 5–7–8–10 ключових, обов’язкових для розуміння теми, сенсів. Ці сенси перетворюю в питання, питання ж закладаю в домашку, яка є коротким сценарієм заняття. Це, скажімо, 3–4 взаємопов’язаних питання про період, який ми вивчаємо, — серед них завжди є питання «чому?», «як?», «навіщо?». І коли людина перед заняттям намагається відповісти на такі питання, вона собі їх присвоює, входить в тему.
Часто звертаюся до англомовного контенту. Англійська — це свобода обирати серед якісного і дуже якісного. Це набагато глибші і вужчі знання, абсолютно інший спосіб мислення. Використовувати матеріали лише українською означає свідомо обмежувати аудиторію, вдавати, що світ закінчується Україною. Насправді ж він величезний. І мені надважливо, щоб студенти це розуміли. Є й інша прагматична причина: рівень висновків і занурення в тему для занять в Майбутні потребує матеріалів такого ж рівня. Кількість текстів, відео, аудіо українською дуже лімітована. Хоч-не-хоч, до англомовного світу доведеться звертатися.
Інтерактивні формати — окремий спосіб прожити та присвоїти знання. Восени, наприклад, ми з 10 класом пройшли історію людства через три революції — когнітивну, аграрну і промислову — і на кожному занятті студенти відтворювали спосіб життя людей, які жили в той чи інший період.
Більшість шкільних тем ми з Наталкою Черепухіною, співавторкою Майбутні, розробили ще в 2019 році: це ті теми, без яких ерудована людина, на мою думку, не може вийти з цієї школи (інші історики, можливо, мали б іншу думку щодо тем і фокусів у них). Коли ми зі студентами проходимо тему, я думаю: що саме потрібно знати з цієї теми не історику? Що саме з цієї теми допоможе людині зрозуміти реальність довкола неї? Або допоможе вловлювати культурні коди, які вона зчитуватиме протягом свого життя, коли читатиме книжки або подорожуватиме, — це ж так само допомагає зрозуміти світ.
На уроках часто вдаюся до формату «у попередніх серіях». Наприклад, якщо у нас заняття з епохи Брежнєва на курсі з історії СРСР, я питаю: «А що ви про Хрущова пам’ятаєте?». Так бачу, хто що зрозумів, а що з попередньої теми треба ще раз проговорити. Важливо на початку заняття пов’язати ту епоху, яку розбираємо, з попередньою.
Тести у школі — це не спосіб оцінити студентів. Вони потрібні, аби кожен зміг пригадати ключові ідеї та побачити, що хто насправді засвоїв, а де слабкі місця. Мені як викладачу тести дозволяють побачити, хто що зрозумів. Після написання тесту разом обговорюємо питання: що вдалося, що ні. Рідко буває, що всі все ідеально знають, і це нормальна історія. Але якщо я розумію, що дві третини класу не розуміє, про що йдеться, роблю висновок, що потрібен інший підхід чи спосіб попрацювати з інформацією з цієї теми.
Максим Козлов
Художник, дослідник візуальної культури.
Викладає мистецтво в Майбутні та вводить історію мистецтва в діалог з сучасністю.
Суть наших занять — доторкнутися до творчої енергії. Думаю, що мистецтво фіксує, схоплює енергію у різних формах, неважливо, у вигляді зображення на полотні, скульптури чи в цифровому форматі. Тому важливо, по-перше, дати студентам можливість пробувати різні речі, взаємодіяти з дуже різними формами мистецтва, щоб зрозуміти: ось це мені близько, ось це мені цікаво, а це — не дуже. А по-друге, створити умови, щоб вчитися керувати власною творчою енергією, взаємодіяти з нею.
Ми почали рік з вивчення стріт-арту та монументального мистецтва: мозаїк, скульптур, які київські художники та мистецькі колективи створюють на вулицях. Дистанція з цими формами мистецтва у старшокласників уже мінімальна, вони ходять міськими вулицями та цікавляться контркультурою. Тож міський простір, зазвичай декорація для наших повсякденних дій, може стати галереєю. Так, у мене виникла ідея гри з пошуком монументального мистецтва на Подолі. Я скомпонував мапу з приблизними геолокаціями, де ці роботи знаходяться, і група їх шукала. Як у грі «Pokemon Go», тільки замість віртуальних створінь, ми шукали цілком матеріальні об’єкти мистецтва. Оскільки я сам до кінця не знаю, навіщо і про що ці роботи, запросив самих художників на обговорення після гри.
Мені здається такі досвіди найбільше допомагають перестати боятися «мистецтва» і почати ним цікавитися, питати себе: «А що ці художники_ці хотіли сказати? Про що вони кричать світові?». Так зменшується дистанція.
Після таких практик учасники кафедри мистецтва попросили мене детальніше зупинитися на теорії й пірнути в історію мистецтва, чим ми і займалися до кінця року. Пройшли імпресіоністів, сюреалістів, експресивних абстракціоністів, та решту основних художніх напрямів ХХ століття. Мені у кожній темі було важливо схопити і прожити зі старшокласниками основний нерв напряму, поєднати його з сьогоденням, міксуючи полотна Моне з візуальними образами, які вони можуть побачити в своїй інстаграм-стрічці, якщо це мало сенс на конкретному занятті.
Перше, що я роблю, коли ми починаємо новий напрям, питаю: що ви про це думаєте?
Загалом найгірше, що може з тобою статися, як мені здається, — вирішити, що ти вже все зрозумів.
А тут розказуємо, як прийшли до системи кафедр та як вона працює.